Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Наше опитування
Як ви відпочивали цього літа?
Всього відповідей: 683
Статистика

Всього онлайн: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Австрія. Історія. Друга половина XX століття

Головна -> Матеріали -> Країнознавство -> Країни Європи -> Австрія -> Історія -> Друга половина XX століття
    Зовнішньополітичні проблеми
   Коли радянські війська придушили угорське повстання в 1956 р., з Угорщини до Австрії прибули майже 170 тис. біженців. Більшість угорських біженців фактично знайшли тут постійне місце проживання. Така ж ситуація сталася після вторгнення країн Варшавського договору до Чехословаччини, коли в 1968-1969 рр. майже 40 тис. чехів втекли через австрійський кордон і прибл. 8 тис. з них знайшли притулок в Австрії.
    В Австрію постійно проникали нелегальні іммігранти з Югославії. Час від часу югославський уряд протестував проти порушень прав словенської і хорватської меншин, що проживають у південній частині Австрії.
    Болюча для Австрії проблема Південного Тіролю була предметом постійної суперечки з Італією. Йшлося про людей австрійської національності, що мешкали в невеликому альпійському районі, який австрійці називали Південним Тіролем, а італійці - Трентіно Альто Адідже. Корені проблеми сходять до угоди 1915 р.: відповідно до неї Італії був обіцяний цей регіон в обмін на її вступ у Першу світову війну на боці Антанти і оголошення війни Австрії.
    За Сен-Жерменським договором, ця територія з 250 тис. мешканцями, які говорили німецькою, була включена до складу Італії. 78 тис. жителів залишили регіон після 1938 р.
    У кінці війни австрійці висловлювалися за включення території Південного Тіролю до складу Другої республіки. Держави-переможниці відхилили цю вимогу, хоча спеціальна італійсько-австрійська угода 1946 р. передбачала введення на цій території внутрішнього самоврядування. Австрія заявила, що німецька меншина зазнає дискримінації. Час від часу там спалахували демонстрації і бунти. Італія у відповідь звинуватила Австрію у підтримці пангерманських і нацистських елементів. Напади терористів, які, як заявляла Італія, були організовані на австрійській території, продовжувалися в Південному Тіролі протягом 1960-х років. У кінці 1969 р. Італія та Австрія досягли угоди, згідно з якою регіон отримував права розширеної автономії, зростав вплив тірольців на національну політику в провінції, німецька мова отримувала відповідний статус і визнавалася німецька назва території - Південний Тіроль.

    Коаліційні уряди 1945-1966
   АНП і СПА сформували коаліційний кабінет після виборів 1945 р. Жорстокий досвід Першої республіки підказав обом партіям, що компроміс - це та ціна, яку необхідно заплатити за демократичне відродження. Трудова коаліція розпалася після виборів 1966 р., і новий уряд був сформований виключно з членів АНП. СПА, керована Бруно Крайським, колишнім міністром закордонних справ, перейшла в опозицію.
    У ці роки посаду президента незмінно обіймали соціалісти. Бургомістр Відня, "червоний" генерал Теодор Кернер, був президентом Австрії в 1951-1957 рр. Його змінив досвідчений управлінець Адольф Шерф (1957-1965). Ще один колишній бургомістр столиці, Франц Йонас, обіймав президентську посаду в 1965-1974 рр., Рудольф Кирхшлегер протримався на цій посаді два шестирічних терміни. Посаду канцлера обіймали члени АНП: Юліус Рааб, поміркований прихильник розвитку приватного підприємництва, у 1953-1961 рр., його змінив Альфонс Горбах, який пішов у відставку в 1964 р. Наступним канцлером став Йозеф Клаус, який згодом очолив у 1966 р. однопартійний кабінет АНП, поки в 1970 р. не поступився своїм місцем Бруно Крайському. Міністерські і політичні посади в коаліційні роки розподілялися між двома головними партіями.

    Соціалістичний уряд в 1970-х роках
  Вибори 1970 р. дали СПА більшість голосів, і Крайський сформував перший суто соціалістичний кабінет за всю австрійську історію. Соціалістичний уряд взяв курс, насамперед, на створення нових робочих місць і виділення субсидій. ВВП зростав у середньому щорічно на 4,3%, що випереджало темпи найбільш розвинутих країн; рівні інфляції і безробіття були значно нижчі світових. Така політика викликала швидке зростання державного боргу, але Австрії вдавалося уникнути наслідків великих витрат на виплату боргу за рахунок рекордно швидкого розвитку експорту і великих грошових надходжень від туризму.

    1980-і роки
    Ультраправі знову заявили про себе на політичній сцені як третя сила в австрійській політиці. У 1983 р. СПА здобула 48% голосів на федеральних виборах; АПС набрала 5%, і СПА запросила її взяти участь у формуванні уряду.
    У 1986 АНП висунула кандидатом на посаду президента Курта Вальдхайма, який у 1972-1982 рр. був генеральним секретарем ООН. Розслідування показало, що в 1942-1945 рр. він, будучи лейтенантом німецької армії, брав участь у нацистських лиходійствах на Балканах, а потім приховав факти про своє минуле. На виборах у листопаді 1986 число голосів АПС подвоїлося до 10%; СПА і АНП разом набрали 84%, і Франц Враницький сформував "велику коаліцію", що нагадувала коаліцію 1945-1966 рр.
    Проведення податкової реформи і часткової денаціоналізації надали імпульсу подальшому розвитку економіки. Цьому сприяло і збільшення торгового обміну з колишніми комуністичними країнами після 1989 року.

    1990-і роки
    Незважаючи на скандали, в яких були замішані багато відомих соціалістів, СПА, яка знову стала називатися Соціал-демократичною партією, отримала відносну більшість голосів на виборах 1990 р. АНП досягла найнижчих результатів з 1945 р. - 32%, в той час як частка голосів, поданих за АПС, зросла до 17%. Велика коаліція на чолі з Враницьким продовжила свою роботу.
   Після об'єднання Німеччини в 1990 р. Австрія почала відходити від політики нейтралітету, внісши поправки до Державного договору, що дозволяли розвивати співпрацю з німецькими збройними силами. Австрія була єдиною нейтральною державою, яка дозволила проліт над своєю територією літаків союзників під час війни у Перській затоці. Вона офіційно схвалила рішення про поділ Югославії і одна з перших визнала нові держави - Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину. Після краху комуністичних режимів у Східній Європі Австрія зіткнулася із зростаючою імміграцією з цього регіону і в 1990 р. ввела обмеження на в'їзд для іноземних робітників, що стосувалося насамперед румунських іммігрантів. Побоюючись нової хвилі імміграції з колишнього Радянського Союзу і підбурюваний агітацією з боку лідера АПС Йорга Хайдера, уряд в 1993 р. посилив законодавство про надання політичного притулку. Нова політика була піддана критиці з боку міжнародних правозахисних організацій і австрійських лібералів.

    У 1992 р. була вирішена давня суперечка з приводу автономії німецькомовного населення в Південному Тіролі. Уряди Австрії й Італії прийняли і ввели в дію пакет заходів з забезпечення автономії.
    Вальдхайма, який опинився в міжнародній ізоляції, умовили відмовитися від переобрання після закінчення терміну його повноважень в 1992 р. На виборах, що відбулися пізніше, Томас Клестіль (АНП), отримавши підтримку з боку АПС, набрав 57% голосів, перемігши кандидата від соціал-демократів Рудольфа Штрейхера.
   Об'єднання Німеччини, зростання еміграції з країн східної і південно-східної Європи і пропаганда з боку правих екстремістів, що підтримувалися лідером АПС Хайдером, сприяли посиленню ксенофобії. У кінці 1993 р. неонацисти розіслали поштою бомби політикам та іншим видатним особистостям, які брали участь у "полеміці про іноземців". При цьому був серйозно поранений Гельмут Цильк, популярний бургомістр Відня. Насильство досягло апогею, коли під час вибуху бомби були вбиті п'ять осіб, у тому числі четверо циган. Ліві екстремісти відповіли на це серією нападів на правих лідерів на початку 1995 року.
    У червні 1994 р. на всенародному референдумі дві третини виборців проголосували за приєднання країни до ЄС, незважаючи на опозицію з боку Хайдера і "зелених". 1 січня 1995 р. Австрія, разом з Фінляндією і Швецією, стала членом ЄС.
    На парламентських виборах 1994 р. поляризація політичних сил набула відкритого характеру. Вона знаменувала собою радикальну зміну в політиці післявоєнної Австрії. АПС отримала 22,5% голосів, АНП - тільки 27,7% голосів, практично втративши свої традиційні позиції другої за величиною партії країни. Разом СПА і АНП отримали всього 62,6% голосів. Кількість голосів, поданих за зелених, зросла більше ніж удвічі порівняно з 1990 р.: вони зібрали 7,3%. Нову політичну партію - "Ліберальний форум" (ЛФ), що відкололася від АПС, підтримали 5,5% виборців.
    СПА і АНП після виборів 1994 р. знову сформували коаліцію, але їхній союз майже відразу ж розпався через розбіжності з питань економічної політики. Обидві партії розійшлися у думці про те, як досягти зниження дефіциту державного бюджету і задовольнити критерії, необхідні для вступу Австрії до Європейського економічного і валютного союзу. АНП виступила за різке скорочення витрат на соціальні потреби, в той час як СПА пропонувала підвищити податки. Розбіжності зрештою призвели до розпаду коаліції, і в грудні 1995 р. були проведені нові загальні вибори. Їх результати знову засвідчили, що населення підтримує провідні історичні партії: СПА і АНП досягли кращих результатів, ніж у 1994 р., в той час як позиції АПС, перейменованої Хайдером в 1995 р. на партію "Свободників", слабшали.
    На початку 1996 р. був сформований новий коаліційний уряд СПА і АНП. Обидві партії погодилися прийняти план жорсткої економії, в якому передбачалися скорочення витрат на соціальну сферу і подальша приватизація державних підприємств. Проміжні вибори відобразили зростання невдоволення серед населення: "Свободники", які виступали проти ЄС, виграли на виборах 1996 року в Європейський парламент і міський парламент Відня.
    У січні 1997 канцлер Враницький несподівано пішов у відставку, пославшись на вік і втому після 11-річного перебування на посаді голови уряду. Новим федеральним канцлером і головою партії СПА став міністр фінансів Віктор Кліма.
    На парламентських виборах у жовтні 1999 року з невеликим відривом від суперників перемогла СПА. "Свободники" і НПА набрали приблизно рівну кількість голосів.

Форма входу
Пошук
Друзі сайту

geoswit © 2009-2017