За цією класифікацією держави поділяються на
однопартійні та багатопартійні.
Однопартійні країни.
Такі держави мають неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників
або членів однієї політичної партії. Вони характерні для китайського,
православного і мусульманського світу: Китай, Північна Корея (КНДР), В’єтнам,
Лаос, Куба, Іран, Ірак, Сирія, Лівія, Алжир. Однопартійні режими часто
перероджуються у диктатуру.
Багатопартійні країни. Їх політична система є багатопартійною і формується на основі усталених
зв’язків між партіями, які різняться програмними настановами, тактикою,
внутрішньою структурою.
Серед багатопартійних країн виділяють три
підгрупи:
- біпартійні
(двопартійні) країни – дві партії становлять конкуруючу олігархію, а
демократичні вибори дають змогу населенню змінювати керівників. У Західній
Європі до таких партій належать демократи і соціалісти, а в США –
республіканська (протестанти) і демократична (католики) партії. Класичними
прикладами держав з такою партійною системою є Велика Британія і США;
- країни
„двох з половиною партій”. У них жодна з двох найбільших партій не може
отримати більшості в парламенті й одна з них утворює коаліцію з третьою для
формування уряду. Така партійна система характерна для сучасної Німеччини;
- поліпартійні
країни. Вони мають три і більше партій з приблизно однаковим за кількістю
електоратом, жодна з яких не здатна тривалий час одержати підтримку більшості в
парламенті й змушена формувати урядові коаліції. Такі партійні системи існують
в Італії, Франції, Бельгії, Нідерландах, Україні, Росії тощо. Також полі
партійність характерна для більшості країн, що розвиваються і нещодавно вийшли
з-під влади метрополії або позбулися диктатури. Іноді наявність великої
кількості партій спричиняє неузгодженість політичних орієнтацій, поширення
корупції та зловживань і, як наслідок, – появу „сильної руки” або „революційних
генералів”. Прикладом є більшість країн Латинської Америки.
