Загальна характеристика господарства Південної Європи

Країни регіону дотепер відстають економічно від високорозвинутих держав Європи. Хоча Португалія, Іспанія, Греція та Італія входять до ЄС, але всі вони, крім Італії, за багатьма соціально-економічними показниками відстають від лідерів. Значною мірою це спричинено історичними особливостями їх розвитку. Передусім тим, що впродовж ХХ століття тут існували військові режими та диктатури. Відчутно позначилася й певна економічна „закритість” країн від зовнішньоекономічного простору. Зумовлена вона була економічною політикою урядів, спрямованою на значну самоізоляцію, а також дією економічних санкцій міжнародного співтовариства, які значно обмежували міжнародну економічну діяльність країн.

Із середини 70-х- початку 80-х років ХХ ст. країни Південної Європи, обравши шлях демократичного розвитку, почали здійснювати економічні реформи, спрямовані на розширення  ринкових засад функціонування економіки.  Прийняття, Португалії, Іспанії та Греції до ЄС відкрило нові перспективи їх суспільно-економічного розвитку. В середині 80-х років ці країни мали найвищі в Європі темпи економічного зростання (на рівні 5%).

Особливістю розміщення сучасних продуктивних сил у промисловості країн регіону є зосередження обробних галузей у найбільших портових містах. Ця тенденція активно заявила про себе в 60-70-ті роки ХХ ст. у зв’язку зі зростанням імпорту багатьох видів сировини і матеріалів, а також переорієнтацією значної частини промисловості на експорт. Найбільшою є концентрація підприємств в приморських столицях (Афіни, Лісабон) або у дуже значущих містах (Барселона, Валенсія – в Іспанії, Порту – в Португалії). Лише в Італії значні промислові центри розташовані далеко від узбережжя – в північній частині країни.

Останнім часом в регіоні став активно розвиватися третинний сектор економіки, де виділяється італійська корпорація „Фінінвест”, грошовий оборот якої за рік становить 7 млрд. дол., а кількість зайнятих 26 тис. осіб. Головні напрями діяльності: телебачення, видавнича справа, рекламний бізнес, виробництво і поширення теле- і кінофільмів, страхова справа тощо.

Країни-карлики регіону мають специфічні галузі господарства, пов’язані з випуском раритетних грошових знаків (Ватикан, Сан-Марино), дорогих колекційних поштових марок (Сан-Марино), з обробкою місцевих видів каміння, дорогих сортів деревини, вичинкою шкіри (Андорра, Мальта). Ватикан високі прибутки одержує від випуску та експорту церковних атрибутів та сувенірів.

Італія. Країна є економічним лідером регіону належить до високорозвинутих індустріально-аграрних держав з чіткою тенденцією формування постіндустріального типу економіки.

Після Другої світової війни її економіка розвивалась вищими темпами, ніж у великих країнах Західної Європи. Цьому сприяли такі фактори: надходження капіталів із США; наявність значної кількості дешевої робочої сили; прибутки від туризму; нижчі витрати на військові потреби; активна діяльність держави щодо модернізації виробництва та інфраструктури. Внаслідок цього Італія за багатьма макроекономічними показниками наблизилась до конкурентів й увійшла до групи країн Великої сімки. Її щорічний ВНП перевищує 1,7 трлн. дол. США.

Водночас у країні й досі значними є контрасти в розвитку багатьох галузей і виробництв, у соціальній сфері, в соціально-економічних умовах Півночі та Півдня. Відстає Італія від багатьох високорозвинутих країн за рівнем науково-технічного розвитку. Випереджаючи країни Західної Європи за обсягом чистих прибутків від туризму, вона поступається їм за масштабами та інтенсивністю міжнародних торговельно-економічних і кредитно-фінансових операцій. Прямі закордонні інвестиції італійського капіталу становлять 3-4 морд дол. США, що приблизно у 2 рази нижче вартості іноземних інвестицій в цій країні.

В Італії більша, ніж в інших країнах регіону, роль держави в економіці. Важливе значення мають холдинги, які контролюються державою: Інститут реконструкції індустрії (ІРІ), що об’єднує понад 150 підприємств і діє в галузях чорної металургії, машинобудування, транспорту і зв’язку, кредитно-банківських операцій, його річний оборот – понад 50 млрд. дол. США; Національне підприємство рідкого палива (ЕНІ), яке домінує у нафтовій, нафтохімічній та газовій галузях, з річним оборотом – понад 30 млрд. дол. США тощо.

Державі належать найважливіші банки, енергетика, залізниці, автошляхи, авіакомпанії, частково радіо і телебачення. Хоча з 1992 року уряд Італії запровадив широку програму приватизації підприємств держсектора. При порівняно невеликій концентрації виробництва монополізація провідних галузей промисловості досягла високого рівня. Тут провідні позиції займають родинні групи, зокрема Аньєллі, Піреллі, Пезенті, Танці, які контролюють найбільші монополії країни „ФІАТ”, „Піреллі”, „Пармалат”, „Італчементі” та інші.

Провідними італійськими приватними корпораціями, які виступають у ролі міжнародних ТНК, є „ФІАТ” (виробництво автомобілів та інших транспортнх засобів), „Монтедісон” (хімічна промисловість та електротехніка), „Оліветті” (конторське обладнання та обчислювальна техніка), „Піреллі” (гумотехнічні вироби), „СТЕТ” (телекомунікації) тощо.

Також в Італії величезна частка припадає на „тіньову економіку” (найвідомішим її суб’єктом  є сицилійська мафія), яка, за оцінкою експертів, контролює до 1/5 частини будівництва та комерційної діяльності.

Загалом за концентрацією капіталу в виробництві Італія поступається іншим високорозвинутим країнам Європи, тут значно вища роль підприємств дрібного та середнього бізнесу.

Іспанія. Це друга за рівнем соціально-економічного розвитку країна в регіоні. Її ВНП становить понад 1,02 трлн. дол. США. В іспанській економіці помітну роль відіграє державний сектор, на частку якого припадає до 30% ВВП країни. Держава здійснює економічне програмування, контролює залізниці, вугільну промисловість, значну частину суднобудування та чорної металургії.

Уряд Іспанії велику увагу приділяє розвитку дрібного й середнього бізнесу, структурній перебудові промисловості і банківської сфери, спрямованої на модернізацію виробництва і раціоналізацію управлінських структур, приватизацію окремих державних підприємств з метою підвищення ефективності їх функціонування.

Чимало проблем іспанської економіки пов’язано зі значним рівнем безробіття, найвищим не лише в регіоні, а й в усьому ЄС – 10% працездатного населення. Понад 45% усіх безробітних – молодь віком до 25 років.

Португалія. Після повалення фашистського диктаторського режиму Салазара в 1974 році економіка країни зазнала глибоких перетворень. Були націоналізовані великі промислові та фінансові компанії. Але зі вступом країни до Євросоюзу у 1986 році та адаптування до його вимог прискорився процес реприватизації державного сектору та модернізації економіки. У другій половині 80-х років ХХ ст. Португалія переживала значне економічне піднесення. Середній приріст ВВП у цей період становив 4,5-4,8% на рік (один з найвищих в усьому ЄС). Зараз ВНП Португалії сягає 204 млрд. дол. США на рік.

Греція. ВНП країни становить 236,8 млрд. дол. США. Промисловість Греції дуже монополізована великими місцевим та іноземним капіталом ( переважно зі США, ФРН, Франції та Швейцарії). Близько 200 компаній отримують понад 50% усіх прибутків в країні. Греція має досить високі для країн ЄС показники інфляції (3,4% на рік).. Урядові заходи щодо її зниження (скорочення державних субсидій, замороження зарплатні тощо) зумовлюють соціальну нестабільність. В результаті економічної кризи 2009-2010 років Греція постраждала чи не найбільше в усьому ЄС. Разом з тим фінансові негаразди і, як наслідок, невгаваючі заворушення в Греції призвели до нестабільності єдиної валюти ЄС – євро. Ситуацію довелось врегульовувати великими інвестиціями в економіку Греції зі сторони інших країн Євросоюзу.

У міжнародному географічному поділі праці (МГПП) країни регіону представлені окремими галузями машинобудування (випуск автомобілів, побутової техніки, технологічного обладнання для галузей легкої та харчової промисловості), меблевою промисловістю, випуском будівельних виробів та обладнання, галузями легкої (швейна, шкіряна, взуттєва тощо) та харчової (плодоовочева, консервна, олійна – випуск оливкової олії, виноробна, макаронна тощо) промисловості.

У сільському господарстві переважають галузі землеробства – вирощування різноманітних субтропічних культур: цитрусових, олив, винограду, овочів, фруктів, ефіроолійних рослин тощо. Через недостатню кормову базу у тваринництві переважають вівчарство і в невеликих обсягах м’ясне скотарство.

Країни регіону активно розвивають торгове судноплавство та судноремонт. Вони є безперечними лідерами за розвитком міжнародного туризму.