На початку
90-х років ХХ ст. країни Східної Європи розпочали перехід до ринкових засад
економічного життя. Трансформація соціально-економічних систем у кожній із них
супроводжувалась відчутним спадом виробництва, зниженням рівня життя. В останні
роки минулого століття розпочалися глибокі економічні й політичні перетворення,
спрямовані на підвищення ефективності економіки, утвердження сталих ринкових
відносин, створення передумов для її збалансованого та стабільного зростання,
поліпшення умов і якості життя населення, демократизацію суспільних відносин
тощо.
Реформування
економіки спершу базувалося переважно на концепції „шокової терапії”, яка
передбачала швидке забезпечення фінансової стабілізації та лібералізацію цін,
розвиток усіх форм власності, розширення прав суб’єктів економіки, збільшення
внутрішнього ринку. Проте досвід засвідчив, що перехід до ринкових відносин
потребує тривалішої трансформації на макро- та мікроекономічному рівнях. Це
зумовило необхідність реалізації довготривалої стратегії економічних
перетворень, яка передбачає структурну перебудову, розвиток фінансових ринків,
вирішення проблем зайнятості та соціального захисту, забезпечення прав людини.
Кожній із
східноєвропейських країн довелося зіткнутися із серйозними проблемами,
накопиченими у попередній період. Не менш гострими були й нові проблеми,
більшість із яких постала внаслідок не завжди вдалої економічної політики.
Серед них – зовнішня заборгованість, інфляція, зниження рівня життя. Наприклад,
за офіційними даними за межею бідності в Україні перебувають 29% населення, у
Білорусі – 27%, в Росії – 18%.
Однією з
важливих проблем регіону, особливо в пострадянській державах, є незначні обсяги
іноземних інвестицій, що стримує економічний розвиток. Найпривабливішими для
іноземних інвестицій є країни західних територій – Угорщина, Чехія, Польща та
Словаччина, що зумовлено вищим рівнем їх економічного розвитку, широкою
приватизацією економіки, ефективнішою податковою політики. Продаж власності
іноземним інвесторам, крім значних бюджетних надходжень, відкривав можливості
для технічної модернізації підприємств, упровадження нових виробничих та управлінських
технологій, залучення до співпраці досвідчених менеджерів. Іноземні інвестиції
спрямовуються здебільшого в автомобільну, електротехнічну, хімічну, паперову,
легку та харчову промисловості. Модернізація підприємств та підвищення
конкурентоспроможності продукції зумовлюють проникнення східноєвропейських
товарів на нові зовнішні ринки, тобто стимулюють експорт.
В Росії роль
держави в економіці зменшується, але вона все ще значна – державі належать до
40% основних фондів, вона здійснює через бюджет понад 20% всіх інвестицій. Нині
особливо активізується великий бізнес, але за обсягом продаж лідирують
переважно паливно-енергетичні й сировинні компанії. У більшості галузей слабо
розвинутий малий бізнес – на нього припадає всього 10% робітників, 2% основних
фондів і близько 5% інвестицій.
Одним із
найважливіших показників успіху економічних перетворень є економічне зростання.
У східній Європі спостерігається певне збільшення темпів приросту ВВП після
спаду 1998-1999 рр., багато в чому спричиненого фінансовою кризою в Росії. До
нової світової економічної кризи 2008-2009 рр. приріст ВВП в середньому по
регіоні становив 6,6% (найкращі результати приросту ВВП були досягнуті в
Естонії – 10,5%, Латвії – 10,2%, Білорусі – 9,2%, Литві – 7,5%, Росії – 6,4%;
найгірший показник в Україні – 2,6%, як наслідок різкого спаду після стрімкого
підйому в 2004 році, коли приріст становив 12%).
В сьогоднішніх
темпах зростання ВВП спостерігається значний контраст між окремими країнами
регіону. Країни, які глибше інтегрувалися в європейські структури, мають вищий
потенціал економічного зростання порівняно з більшістю пострадянських країн.
Зокрема,
політична воля урядів та народів низки східноєвропейських країн до здійснення
структурних реформ та підтримки європейських фінансово-економічних структур
сприяли вступу до ЄС 7 країн регіону: Угорщини, Чехії, Польщі, Словаччини,
Естонії, Литви, Латвії. Інші країни регіону мають віддалену перспективу вступу
до ЄС і повинні довести свою готовність відповідними практичними заходами щодо
реформування політичних та економічних систем. Але вже існуючі факти свідчать,
що політика країн-кандидатів до вступу в ЄС сприяла економічній стабілізації
регіону, залученню в їх економіки значних обсягів іноземного капіталу.
Одним із
факторів високого приросту ВВП є підвищення внутрішнього інвестиційного та
споживчого попиту. Саме завдяки цьому значних успіхів досягла Польща. Зростання
споживчого попиту було зумовлене тут підвищенням середнього рівня реальної
зарплати. Економічне зростання в Чехії стимулювало збільшення інвестицій у
приватний сектор економіки. Зростання роздрібного обороту має своєю передумовою
збільшення реальних доходів населення за рахунок надання послуг іноземним
туристам, прибутків від торгівлі. В Угорщині джерелом економічного зростання
було збільшення експорту та значний приріст іноземних інвестицій.
Необхідною
умовою економічного зростання є також трудові ресурси. У деяких країнах регіону
(Польща, Угорщина, частково Росія та Україна) склалася система „подвійної
зайнятості населення”, яка зумовлює розвиток кооперативного сектору та
індивідуальної трудової діяльності, а також роботу за сумісництвом, що сприяє
залученню в економіку додаткової робочої сили.
Проте в
багатьох країнах регіону гострою залишається проблема безробіття, зумовлена
передусім скороченням кількості зайнятих на державних підприємствах. Для
протидії безробіттю призупинена практика банкрутства підприємств, наслідком
чого завжди є звільнення працівників. Цій меті підпорядковано спеціальні програми
державної допомоги підприємствам-банкрутам.
Усі держави
регіону належать до країн із середнім рівнем соціально-економічного розвитку.
У міжнародному
географічному поділі праці (МГПП) країни представлені галузями ПЕК (вугільною,
нафтовою, газовою), металургією, хімічною промисловістю (переважно галузями
основної хімії та вуглехімії), окремими галузями машинобудування (важкого,
транспортного, сільськогосподарського та верстатобудуванням), лісопромисловим
комплексом, легкою (текстильною, трикотажною, взуттєвою тощо) та харчовою
(м’ясо- та рибопереробною, цукровою, олійною та борошномельною тощо
промисловостями.
Сільськогосподарська
спеціалізація країн визначається вирощуванням зернових (пшениця, жито, ячмінь,
кукурудза), технічних (цукровий буряк, соняшник, льон, хміль) та кормових
культур, картоплі, овочів тощо. Тваринництво представлене переважно
молочно-м’ясним скотарством, свинарством, птахівництвом. У країнах узбережжя
Балтійського моря здавна традиційним є рибальство.
