Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Наше опитування
Як ви відпочивали цього літа?
Всього відповідей: 752
Статистика

Всього онлайн: 4
Гостей: 4
Користувачів: 0

Економіко-географічна характеристика Азії

Головна -> Матеріали -> Соціально-економічна географія світу -> Регіональна географія -> Північна та Центральна Азія ->
-> Економіко-географічна характеристика Азії

Азія є найбільшою частиною світу (площа 44 млн км2), охоплюючи майже 1/3 суші земної кулі. Разом з Європою вона утворює найбільший материк Землі – Євразію.

Слово „Азія” ассирійського походження і в перекладі означає „схід”, вказуючи на географічне положення цієї частини світу. На відміну від Європи, яку впродовж сторіч об’єднували християнські цінності, Азія є набагато різноплановішою в культурному та релігійному відношенні, що зумовлено участю в її історичному розвитку багатьох різних цивілізацій. Найбільші з них заклали основи сучасних соціально-культурних особливостей історико-культурних регіонів Азії, що сформувалися на базі релігійних та морально-етичних учень. Як правило, в Азії виділяють три найбільших історико-культурних регіони: індійський (південноазіатський), китайський (східноазіатський або далекосхідний) та арабо-мусульманський (західноазіатський або близькосхідний).

В Азії виробляють майже 42% сукупного світового ВВП, тут знаходиться значна кількість провідних світових країн-експортерів капіталу, розташований один із трьох головних світових центрів економічного розвитку – Азіатсько- Тихоокеанський регіон (Японія, „азіатські дракони”, Китай). Водночас Азія є регіоном вражаючої бідності, де щомісячні доходи мільйонів людей становлять менше 20 доларів США, регіоном голоду і найжорстокіших воєнно-політичних та релігійно-етнічних конфліктів, які щорічно забирають життя тисяч людей.

Порівняно з Європою в Азії значно складнішими та різноманітнішими є природні умови. Більшість її території займають величезні гірські масиви, нагір’я та плоскогір’я. Серед них – найвища гірська система світу – Гімалаї (гора Джомолунгма, 8851 м) та найбільше за площею і найвище нагір’я – Тібет.

Величезна територія суходолу Азії та значні океанські простори, що її оточують, формують особливі типи клімату: різкоконтинентальний, часто дуже посушливий – у центральних та західних частинах регіону та мусонний – на східних і південно-східних окраїнах. Загалом клімат східних районів набагато холодніший, ніж на тих самих широтах Європи чи західної частини Азії. На великих територіях півночі та північного сходу Азії панують холодний арктичний і субарктичний клімат, багаторічна мерзлота, що ускладнює умови життя людей та господарське освоєння цих районів.

Складні природні умови сформували у багатьох народів Азії особливе ставлення до праці. Працелюбність, дисциплінованість є домінуючими рисами національного характеру багатьох азіатів, що визначило економічні успіхи деяких далекосхідних держав („японське” та „корейське економічне диво”).

В Азії проживає понад 60% населення світу, до трійки світових лідерів за чисельністю населення належать Китай та Індія, на які разом припадає до 40% населення земної кулі. Природні та соціально-економічні фактори зумовили нерівномірність розміщення населення в регіоні. Переважна його кількість сконцентрована в декількох найбільш густозаселених районах: передусім у долинах крупних рік, на рівнинних узбережжях морів і океанів та у між гірських котловинах з родючими ґрунтами. Тут середня густота населення сягає 200-500 осіб/км2 і більше. В Азії знаходяться й одні з найбільш густозаселених країн світу – Бангладеш і Мальдіви (понад 1200 осіб/км2). На відміну від них у Монголії та на величезних просторах Азіатської частини Росії густота населення 2-3 особи/км2, а у великих країнах пустельних регіонів (Саудівська Аравія, Туркменістан, Казахстан) – 5-7 осіб/км2.

Переважна більшість населення (до 70%) проживає в сільській місцевості, тому Азію іноді називають „світовим селом”. На цьому тлі унікальною є наявність багатьох міст-гігантів з населенням понад 5 млн осіб (Токіо, Сеул, Шанхай, Мумбай (Бомбей), Калькутта, Нью-Делі, Пекін, Джакарта, Маніла, Бангкок, Стамбул, Тегеран, Карачі тощо).

Особливості природних умов, господарських пріоритетів населення, суспільно-політичний розвиток упродовж століть зумовили „мозаїчність” економічного простору Азії. На відміну від Європи, в економічному просторі якої чіткіше виражена єдність інтересів і пріоритетів розвитку країн, азіатські країни слабко економічно пов’язані між собою. Немає єдиної транспортної та комунікаційної інфраструктури, що частково зумовлено складністю природних умов території (високі гори та великі пустелі).

В Азії чітко окреслилися кілька своєрідних моделей соціально-економічного розвитку. Найвідомішою є японська (східноазіатська) модель, яку згодом перейняли нові індустріальні країни Східної та Південно-Східної Азії. Економічними її засадами є: жорстке державне регулювання економіки; експортна її орієнтація; широке залучення іноземних капіталів та досягнень науково-технічного розвитку в господарство; створення потужних національних монополій для підтримки конкурентоспроможності національної продукції на світовому ринку. Ці економічні засади ґрунтуються на стійких морально-етичних нормах щодо трудової поведінки населення (працелюбність, охайність, дисциплінованість, наполегливість, почуття колективізму, прагнення до здобуття нових знань і навичок, відданість своєму підприємству та роботодавцю тощо).

Китайська модель економічного розвитку поєднує ринкові відносини з командно-адміністративними методами планового розвитку під ідейно-політичним керівництвом комуністичної орієнтації. Економічні важелі базуються на принципах конфуціанської моралі щодо суспільно-трудових відносин населення. Запровадження такого напряму розвитку почалося в Китаї у 80-і роки ХХ ст., давши за незначний час успішні результати. В країні постійно поліпшуються макроекономічні показники розвитку, темпи зростання економіки в останні десятиріччя були одними з найвищих у світі (до 10% приросту ВВП на рік), триває активна інтеграція у світове економічне співтовариство, підвищується рівень життя населення.

Південноазіатська модель економічного розвитку значно менше  відкрита для досягнень науково-технічного прогресу та модернізації суспільно-економічного життя. В ній ще досить багато „економічних архаїзмів”, які мають подекуди феодальне коріння. Основою економіки південноазіатських країн залишаються екстенсивні моделі розвитку з переважанням аграрного сектору та видобувних галузей. Економічному прогресу часто перешкоджають політична нестабільність, численні воєнно-політичні конфлікти, які спалахують на тлі невирішених релігійно-етнічних проблем.

Економічна модель близькосхідних країн-експортерів нафти – ще один приклад особливого економічного розвитку. Господарства та економічні успіхи країн з такою моделлю пов’язані передусім із капіталами, отриманими від експорту нафти та нафтопродуктів. З часом, вони почали ускладнювати структуру господарства, поступово відмовляючись від вузько спрямованого „нафтового розвитку”, і створювати енергомісткі галузі (нафтохімія, чорна та кольорова металургія, цементна промисловість тощо). Активно розвиваються транспортна та фінансова інфраструктури, посередницька торгівля, туристсько-рекреаційний комплекс.

Своєрідною є турецька модель економічного розвитку. Туреччину часто називають „мостом” між Європою та Азією. Останніми роками вона все більше орієнтується на Європу, ставши повноправним членом НАТО та прагнучи увійти до ЄС. Це зумовлено економічними успіхами країни, які базуються на вдалому використанні її особливого географічного положення, наявності досить кваліфікованих, дисциплінованих та відносно дешевих трудових ресурсів, лібералізації економіки, залученні іноземних інвестицій, гнучкій зовнішньоекономічній стратегії уряду та відносній демократизації суспільства при збереженні основних ісламських цінностей.

Крім того, в Азії певний час існували, а подекуди існують досі соціалістичні моделі розвитку. Головним у північнокорейській („автаркічній”) соціалістичній моделі економічного розвитку є покладання на власні сили і можливості, ізоляція від світового економічного співтовариства, домінування командно-адміністративних принципів планової економіки, значна мілітаризація суспільства, тоталітарний комуністичний режим влади.

Моделі соціалістичного „залежного розвитку” в певні періоди другої половини ХХ ст. були характерні для Монголії, В’єтнаму та Лаосу, господарства яких залежали від „донорських вливань” колишнього СРСР. Політична залежність та „економічний паразитизм”, відсутність господарської конкуренції поступово призвели до деградації виробництва. Ситуація значно погіршилась із розпадом СРСР та припиненням радянської економічної допомоги. На початку 90-х років ХХ ст. у результаті демократичних перетворень відбулася зміна економічних пріоритетів цих країн. В’єтнам та Лаос обрали східноазіатську (японську) економічну модель розвитку з перспективою перетворення на нові індустріальні країни, Монголія – „центристську” модель орієнтацією на використання свого досить значного природно-ресурсного потенціалу та з опорою на цінності буддійської філософії у суспільно-політичному житті.

Радянська модель економічного розвитку була характерна для азіатських країн – колишніх республік СРСР. За довгі роки існування радянської влади між ними склалися тісні економічні зв’язки, які після розпаду СРСР порушилися, що завдало великої шкоди економіці усіх країн регіону. Азіатська частина колишнього Радянського Союзу розглядалася передусім як джерело величезних природних ресурсів. Республіки Середньої Азії та окремі території Казахстану є важливими аграрними регіонами. Тому їх розвиток мав сировинно-аграрний напрям. Обробні галузі, інфраструктура, в тому числі й транспортна, здебільшого відставали. Нині країни цього регіону перебувають на етапі перебудови економіки з орієнтацією на ринкові відносини, але пріоритети економічного розвитку все ще пов’язані з освоєнням природно-ресурсного потенціалу територій та розвитком сільського господарства.

Інтенсивний розвиток економіки у багатьох країнах регіону зумовлює підвищення його ролі у світовому господарстві.

Форма входу
Пошук
Друзі сайту

geoswit © 2009-2017