Після повалення
султана Абдул-Хаміда II в
липні 1908 р. з'явилися політичні клуби. Однак політичні вимоги албанців
відхилялися младотурками, які прагнули зміцнити Туреччину, обкладаючи податками
і військовою повинністю привілейовані національні меншини. Такий підхід обурив
навіть албанських мусульман, і в 1912-1913 рр. по північних районах прокотилися
повстання. Слабкість Османської імперії спонукала Сербію, Болгарію, Чорногорію
та Грецію взяти участь у Першій балканській війні (жовтень 1912 - квітень
1913), внаслідок якої Туреччина втратила більшу частину своєї території в
Європі. Щоб перешкодити розподілу Албанії між її сусідами, албанські лідери,
зібравшись у Влері, 28 листопада 1912 р. проголосили незалежність країни і
сформували тимчасовий уряд. Найважчим завданням для Албанії було досягнення міжнародного визнання її
суверенітету і кордонів, враховуючи протидію деяких балканських держав. Так,
Сербія сподівалася отримати вихід до Адріатичного моря, контролюючи центральну
Албанію, Чорногорія прагнула придбати Шкодер, а Греція хотіла приєднати райони
Гирокастра і Корча. Цих претендентів підтримали Франція і Росія. Однак Італія і
Австро-Угорщина виступили проти, оскільки вважали за краще мати справу з
незалежною Албанією, яка могла б нейтралізувати східне узбережжя протоки
Отранто і зберегти рівновагу політичних сил в Адріатичному регіоні. Великі держави уповноважили своїх послів, які зібралися на
конференцію в Лондоні, розглянути албанське питання нарівні з іншими
проблемами, що виникли в результаті Балканської війни. На цій конференції 20
грудня 1912 р. незалежність Албанії була визнана великими державами. За
Лондонським договором, підписаним 30 травня 1913 р., засновувалася комісія, яка
повинна була вирішити питання про кордони Албанії і прийняти остаточне рішення
про повернення Албанії міста Шкодер, захопленого Чорногорією під час Першої
балканської війни. Косовська рівнина, де проживало декілька сотень тисяч
албанців, відходила до Сербії. Кордон з Грецією встановлювався за протоколом,
підписаним цього ж року у Флоренції. Великі держави гарантували нейтралітет
Албанії, але фактично вони встановили протекторат Австро-Угорщини,
Великобританії, Німеччини, Франції, Італії і Росії, сформувавши поліцейські
сили під керівництвом західноєвропейських офіцерів і цивільну та фінансову
адміністрацію під контролем міжнародної комісії.
