Управляти країною, за рішенням великих держав,
повинен був німецький князь Вільгельм Вид.
Інтриги в уряді Вида призвели до громадянської війни, що почалася 21 травня
1914 р., а Перша світова війна поставила Албанію перед загрозою розколу. 3
вересня 1914 р. Вільгельм Вид тікає з країни. Під час війни італійські,
грецькі, чорногорські, сербські, австрійські і французькі війська вторгалися й
окупували різні райони Албанії. Після Першої світової війни знову виникли плани
розподілу країни, але албанські націоналісти отримали могутню підтримку з боку
президента США Вудро Вільсона, що виступив проти угод, за якими Південна
Албанія відходила до Греції, район Шкодера - до Югославії, а Влера - до Італії.
25 грудня 1918 р. на конгресі в Дурресі албанці сформували тимчасовий
уряд, який призначив вибори до законодавчих зборів - Албанського Національного
конгресу. Новий парламент зібрався 21-31 січня 1920 р. в Люшні і сформував
уряд. Навесні уряд і парламент перебралися до Тірани, яку
незадовго до цього (11 лютого 1920 р.) оголосили столицею Албанії. Була
створена Вища рада з чотирьох осіб.
Верховним органом влади стала Національна
рада (Сенат) у складі 37 осіб. Була випущена державна позика, а також вжито
заходів щодо створення армії та громадських установ. Італійські війська в
районі Влери після атак албанців були змушені відступити, на північному сході
серби також зазнали поразки. 17 грудня 1920 р. Албанія, за підтримки Англії, була прийнята до Ліги націй. Однак питання про кордони
залишалося відкритим. У жовтні 1921 р. сербські війська знову здійснили напад і
були відведені тільки після сильного дипломатичного тиску з боку Англії і ряду
інших держав. 9 листопада 1921 р. на конференції послів чотирьох держав
(Англії, Франції, Італії та Японії) в Лондоні знову була підтверджена
незалежність Албанії в кордонах 1913 року. На початку 1922 р. останні сербські
війська були виведені з цієї країни. До 1924 р. в Албанії залишався невеликий
контингент грецької армії. Налагодити політичну співпрацю між представниками різних регіональних,
суспільних і релігійних кіл, що входили до Прогресивної і Народної партій,
виявилося вкрай нелегким завданням. У Прогресивній партії, що відображала
інтереси консервативної частини суспільства, тон задавали мусульманські
землевласники і переважала тенденція до встановлення політичної рівноваги.
Народна партія представляла різнорідну коаліцію середнього класу, передусім
православних лібералів на чолі з Фаном
Нолі (1882-1965), православним єпископом Дурреса, який здобув освіту в
Гарвардському університеті, і націоналістично налаштованих мусульманських
чиновників та військових на чолі з Ахметом
Зогу (1895-1961), сином вождя громади. Нолі і Зогу входили до складу народного уряду, сформованого в грудні
1921 р. На початку 1922 р. Зогу роззброїв племена в центрі і на півдні країни,
придушив заколот на півночі. 2 грудня 1922 р. він став прем'єр-міністром. Однак
незабаром його справи викликали невдоволення лібералів на півдні країни, які
вимагали проведення земельної реформи, націоналістів на півночі, сербів, що
виступали проти контролю над областю Косово, а також місцевих вождів, які ревно
охороняли традиційну автономію своїх районів. Зогу зазнав поразки на виборах у
січні 1924 р., подав у відставку в лютому, а в червні подався за кордон.
Незважаючи на сильну протидію, Фан Нолі 16 червня сформував уряд. У нього були
ідеалістичні плани провести модернізацію Албанії шляхом таких реформ, як
передача землі селянам і ліквідація протекціонізму в адміністративному і
судовому апаратах. У грудні 1924 р. за фінансової і військової допомоги сербів
експедиційний корпус на чолі з Зогу вторгся в Албанію. Нолі і його прибічникам
довелося залишити країну. Зогу зміцнив своє становище, відправивши на заслання і заарештувавши
своїх основних опонентів. 21 січня 1925 р. Албанію було проголошено
республікою, а 31 січня 1925 р. Національні збори обрали Зогу президентом на
семирічний термін. 7 березня було оприлюднено нову конституцію країни, що
надала президенту диктаторських повноважень. 1 вересня 1928 р. новообрані
Установчі збори оголосили Зогу королем албанців. Монархічна конституція,
прийнята 1 грудня, розширила повноваження короля, насамперед, у сфері
зовнішньої політики.
Дотримуючись авторитарних позицій, Зогу, як раніше Фан Нолі, хотів
провести модернізацію Албанії. Він досягнув успіхів у боротьбі з бандитизмом і
у викорененні традицій кровної помсти, сприяв об'єднанню роз'єднаних племен
шляхом будівництва доріг, лікарень і шкіл, направляв студентів до європейських
університетів, створив систему адміністративного розподілу, запровадив
відповідальність чиновників перед Міністерством внутрішніх справ і використав
європейські зразки при розробці кодексів карного, цивільного і торгового права.
Реформи потребували фінансової підтримки і технічної допомоги, які Зогу
отримував з Італії. У 1925 р. італійським компаніям були надані права на
розробку родовищ корисних копалин, а Національний банк, що знаходився під
італійським контролем, почав випускати албанські гроші і виконувати функції
казначейства. У Римі було засновано товариство з економічного розвитку Албанії,
яке фінансувало будівництво доріг, мостів та інших суспільних об'єктів. У 1926 р., після ослаблення становища Зогу, внаслідок потужного
повстання на півночі, Італія почала активно впливати на зовнішню політику Албанії.
27 листопада 1926 р. в Тірані Італія та Албанія підписали Договір про дружбу і безпеку, а через
рік Договір про оборонний союз терміном на 20 років, після чого з Італії
надійшло озброєння і прибули інструктори для модернізації албанської армії, що
нараховувала на той час 8 тис. осіб. Проте у 1932 р. Зогу відхилив пропозицію
про встановлення митного союзу з Італією і вислав багатьох італійських
військових радників, а в 1933 р. закрив італійські школи. Маневри італійських
військових суден поблизу Дурреса в червні 1934 р. не допомогли отримати нових
концесій в Албанії, і, оскільки Італія вела війни в Ефіопії та Іспанії,
Муссоліні дотримувався більш примирливого курсу у відносинах з Албанією до 1939
року. Курс на стабільний розвиток, проголошений Зогу в 1925 р., був припинений
у квітні 1939 р., після окупації Албанії Італією. Зогу відхилив вимоги про
перетворення Албанії на італійську колонію і втік до Греції, а потім до
Лондона. Албанську конституцію скасували, була організована місцева фашистська
партія, а албанську армію у 1940 р. включили до складу італійської. Зберігалися
Народні збори Албанії, було сформовано і місцевий уряд. Обидва цих органи
підпорядковувались італійському віце-королю і його чиновникам.
