У грудні 1981 р. в албанській пресі з'явилося повідомлення
про самогубство прем'єр-міністра Мехмета Шеху, після чого Хаджа зробив заяву про те, що перед
самогубством Шеху викрили як югославського агента. У країні пройшла чергова
"чистка": багато осіб, пов'язаних з Шеху, які прагнули до поліпшення
відносин з Заходом, були страчені.
Наприкінці 1982 р. президентом країни став обраний наступником Хаджі уродженець півночі Раміз Алія, після чого було поновлено
допомогу з боку Китаю. Після смерті Енвера Хаджі (11
квітня 1985 р.) лідер АПП, Алія,
поступово відновив відносини із зарубіжними країнами (за винятком США і
Великобританії). Було покладено край ворожнечі з Грецією, яка з 1940 р.
формально перебувала в стані війни з Албанією. Відкрився залізничний зв'язок з
Югославією. У липні були відновлені відносини з СРСР. Великі зміни сталися в грудні 1990 р. Студентські демонстрації,
спровоковані відключенням тепло- і енергопостачання в гуртожитках Тіранського
університету, були зустрінуті репресіями з боку членів таємної поліції. Хвилювання
посилювалися, і Центральному комітету АПП довелося дозволити формування нових
політичних партій. Опозиція сконцентрувалася в Демократичній партії (ДП), яку
очолили професор економіки Грамоз Пашко і лікар-кардіолог Салі Беріша, що
зажадали проведення загальних виборів до парламенту.
31
березня 1991 р. в Албанії пройшли перші після 1923 р. відкриті вибори. АПП
здобула 169 із 250 місць у Народних зборах, а ДП - 75 місць. Алія знову став
президентом. Незважаючи на більшість членів АПП (завдяки підтримці сільських
жителів і осіб похилого віку), уряд у червні 1991 року, в розпал економічного і
політичного хаосу, був змушений піти у відставку. Так формально завершилося
майже 50-річне правління комуністів. На виборах у березні 1992 р. Демократична партія перемогла, здобувши 92
із 140 місць у парламенті, тоді як на частку соціалістів (АПП було
перейменовано на Соціалістичну партію) - лише 38. Незабаром президент Раміз
Алія пішов у відставку, а його посаду обійняв лідер демократів Салі Беріша.
Албанці покладали великі надії на те, що країна стане на шлях демократії і
економічного підйому, однак замість довгоочікуваного добробуту багато мешканців
країни втратили свої заощадження, вкладені до фінансових пірамід. А замість
обіцяної демократії уряд "запропонував" жорстоку диктатуру. Були
проведені арешти колишніх комуністів, включаючи Алію, яких судили за скоєні в
минулому злочини. Проблеми, що виникли в країні, намагалися приписати іноземним
змовникам. Здійснювався суворий контроль над засобами масової інформації і
діяльністю опозиціонерів. Досягнення Беріши роздувалися і прикрашалися.
Нарешті, підсумки виборів 1996 р. були сфальсифіковані з метою утримати владу.
У 1997 р. Беріша, під тиском внутрішніх і зовнішніх сил, був змушений оголосити про нові
вибори, і Демократична партія набрала на них лише 26% голосів, отримавши 29
місць у Народних зборах. Перемогу здобули соціалісти з 53% голосів і 99
місцями, які висунули свої кандидатури на найвищі посади виконавчої влади:
прем'єр-міністром став Фатос Нано, а
президентом - Реджеп Мейдані. Нано і його Соціалістична партія повинні були повернути довіру народу,
вирішити фінансові проблеми, відродити економіку, відновити закон і порядок, а
також ухвалити нову конституцію. Але новому уряду не вдалося стримати хвилю
злочинності, що наростала; він виявився безпорадним перед падінням виробництва
і стрімкою інфляцією. До всіх цих негараздів додався перехід до насильницьких
дій: в кінці 1997 р. депутат Народних зборів від Соціалістичної партії під час
політичної дискусії застрелив депутата-демократа, а у вересні 1998 р. демократи
відплатили тим же, вбивши високопоставленого чиновника-соціаліста. До цього
часу обидві партії перебували в стані війни, а країна була розколена: на
півночі укріпилися демократи на чолі з Берішею, а на півдні - соціалісти на
чолі з Нано. У розпал цього протистояння Нано пішов з посади прем'єр-міністра,
йому на зміну прийшов Панделі Майко. Відновлення законності стало нелегким
завданням для Майко і Мейдані, яким довелося прокладати шлях до демократичного
розвитку країни. У кінці 1998 р. становище в Албанії залишалося нестабільним. Відхід з владних стуктур Беріши, а потім і Нано, ознаменував кінець ери
"демократичного романтизму" з властивими йому установками на
прискорене впровадження ринку. На рубежі XXI ст. країна зіткнулася з системною
кризою і труднощами на шляху до інтеграції в сучасну світову спільноту. На цей
час Албанія є аграрно-індустріальною країною, в якій на частку промисловості припадає
приблизно 12% національного прибутку, а сільського господарства - 56%. На
референдумі 22 листопада 1998 р. було вирішено питання про необхідність
ухвалення нової Конституції "відповідно до європейських норм, але з
урахуванням албанської специфіки"), на користь якого висловилися 92%
учасників. У соціальній сфері почав здійснюватися перехід від сільського
способу життя до міського (з неналагодженою інфраструктурою), а в культурі
тільки намічаються перші ознаки відходу від ізоляціонізму.
Орієнтація на Захід (в кінці 1998 р. за входження до НАТО виступали 40 партій
країни) супроводжується ускладненням відносин із сусідніми країнами. В таких
умовах агресія НАТО проти Югославії послужила каталізатором загострення
внутрішніх проблем. У середині квітня 1999 р. стався розрив дипломатичних
відносин з Югославією. У країну ринув потік біженців з Косова. Розміщення
біженців на півдні Албанії призвело до обмеження прав греків, які там
проживали. Також відбулося загострення відносин з Грецією, Македонією та рядом
інших держав.
