Приєднання Чехії та Угорщини
У 1526 р. війська Сулеймана Прекрасного вторглися в Угорщину. Усобиці всередині
правлячого класу країни полегшили перемогу турків, і 29 серпня цвіт угорської
кінноти був знищений на полі Мохача, а столиця Буда капітулювала. Молодий
король Людовик II, що втік після розгрому біля Мохача, загинув. Після його
смерті Чехія (з Моравією і Силезією) і Західна Угорщина відійшли до Габсбургів.
Після приєднання Угорщини та Чехії Дунайська держава стала досить різнорідною
за складом населення державою. Це сталося якраз у той час, коли на заході
Європи складалися мононаціональні держави. Імперія Габсбургів включила до свого
складу багато народів - угорців, словаків, чехів, сербів, німців, українців і
румун.
Двір у Відні здійснив ряд заходів, щоб інтегрувати Чехію й Угорщину до родових
володінь Габсбургів. Центральні урядові управління були реорганізовані таким
чином, щоб відповідати потребам держави, яка розширилася. Провідну роль почали
відігравати палацова канцелярія і таємна рада, які консультували імператора
переважно з питань міжнародної політики і законодавства.
Вторгнення турків
Об'єднати Австрію, Угорщину і Чехію допомогла тільки загроза турецького
завоювання. 200-тисячне військо Сулеймана просувалося по широкій долині Дунаю і
в 1529 р. підійшло до стін Відня. Через місяць гарнізон і мешканці Відня
змусили турків зняти облогу і відступити до Угорщини. Але війни між
Австрійською і Османською імперіями продовжувалися з перервами протягом життя
двох поколінь; і пройшло майже два сторіччя, доки армії Габсбургів повністю не
вигнали турків з історичної Угорщини.
Підйом і спад протестантизму
Центром поширення реформованого християнства на Дунаї стали області мешкання
угорців. У тій частині Угорщини, яка потрапила під контроль Габсбургів,
протестантизм натрапив на значний опір з боку католиків.
Реформація несподівано швидко поширилася в самій Австрії. Князі і священики
часто вели боротьбу за владу під релігійними знаменами. Велика кількість
віруючих в Австрії залишили католицьку церкву. Анабаптистські групи (наприклад,
меноніти) поширилися потім в Тіролі і Моравії. До середини ХVІ ст. явна більшість
населення Австрії, здавалося, прийняла протестантизм в тій чи іншій формі. Однак існували три потужних чинники, які не тільки стримували поширення
Реформації, але й сприяли поверненню великої частини неофітів в лоно
Римсько-католицької церкви: внутрішньоцерковна реформа, проголошена
Трідентським собором; Товариство Ісуса (орден єзуїтів), члени якого як
духівники, вчителі і проповідники зосередили свою діяльність на навернення до
цієї віри сімей великих землевласників, правильно розрахувавши, що їхні селяни
потім підуть за вірою своїх добродіїв; і фізичне примушення, що здійснювалося
віденським двором. Конфлікти вилилися в Тридцятирічну війну (1618-1648), яка
почалася в Чехії, де глибоко укорінився протестантизм.
Тридцятирічна війна
У 1619 чеський сейм відмовився визнати імператором Фердинанда і обрав королем
курфюрста Фрідріха V, пфальцграфа Рейнського. Цей демарш призвів до початку
Тридцятирічної війни. Повстанців, які розходилися з усіх найважливіших питань,
зв'язувала тільки ненависть до Габсбургів. За допомогою найманців з Німеччини
армія Габсбургов у 1620 вщент розбила чеських повстанців у битві біля Білої
Гори під Прагою.
Чеська корона була раз і назавжди закріплена за двором Габсбургів, сейм
розігнаний, а католицтво оголошене єдиною законною вірою.
У ході Тридцятирічної війни населення Габсбургської імперії зазнало величезних
втрат. Цій бійні поклав край Вестфальський мир (1648), згідно з яким Священна
Римська імперія, що включала Німеччину і Італію, фактично припиняла своє
існування, і багато князів, які володіли її землями, змогли здійснити свою
давню мрію про незалежність від влади імператора.
Перемога над турками
У другій половині ХVІІ ст. армії османів поновили натиск на Європу. Австрійці
почали боротьбу з турками за контроль над нижньою течією рік Дунай і Сава. У
1683 р. величезна турецька армія, скориставшись повстанням в Угорщині, знову
тримала в облозі Відень протягом двох місяців, і знову завдала величезних
збитків його передмістю.
Обложене місто було врятоване польсько-німецькою армією під командуванням
польського короля Яна Собеського. 12 вересня 1683 р., після запеклої
перестрілки, турки відступили і більше вже ніколи не поверталися до стін Відня.
З цього моменту турки почали поступово здавати свої позиції, а Габсбурги мали з
своїх перемог все нові вигоди. Коли в 1687 р. велика частина Угорщини зі
столицею Будою була звільнена від турецького володарювання, угорський сейм на
знак вдячності визнав спадкове право чоловічої лінії Габсбургів на угорську
корону.
Австрійські війська відвоювали майже всю Угорщину, Хорватію, Трансільванію і
велику частину Словенії, що було офіційно закріплено Карловицьким миром (1699).
Потім Габсбурги звернули свою увагу на Балкани, і в 1717 р. австрійський
полководець принц Євген Савойський захопив Белград і вторгся в Сербію. Султан
змушений був поступитися Габсбургам невеликим сербським районом навколо
Белграда і ще рядом невеликих територій. Через 20 років балканська територія
була знову захоплена турками; Дунай і Сава стали кордоном між двома великими
державами.
Угорщина, що опинилася під владою Відня, була спустошена, її населення
зменшилося. Великі ділянки землі були передані дворянам, лояльним до
Габсбургів. Угорські селяни переселилися на вільні землі, а запрошені короною
іноземні поселенці - серби, румуни і передусім німецькі католики - заселили
південні райони країни. За оцінками, в 1720 р. угорці становили менше 45%
населення Угорщини, і в XVIII ст. їх частка продовжувала скорочуватися.
Трансільванія зберегла особливий політичний статус при управлінні з Відня.
